Альфред Маріл
НАРИСИ ПРО МОЄ ЖИТТЯ
B мої наміри зовсім не входить подати повну біографію свого життя, а лише розповісти про деякі історії зі свого минулого, поділитися враженнями про своїх родичів та інших людей, подіями, що певною мірою мали відношення до мене та епохи, в котрій я жив, зробити це без особливого хронологічного порядку і без особистого ставлення до описуваних подій. Матеріал викладатиму так, як він відтворюється в моїй пам’яті.
І. Коломия.
Hародився я в Коломиї, польською – Kolomyia, в Галичині (на той час – частині Австро-Угорської монархії) третього дня лютого, року 1886-го. На момент, коли це сталося, місце народження не було місцем проживання моїх батьків. Мій батько, Морік Маріл, народився 13 травня 1856 року в Бродах, в Галичині, і одружився з моєю матір’ю, Ґерміною Функенштайн, 10 червня 1884 року. Моя дочка Ґертруда одружилася в той самий день, лише 65 років по тому. Коли я народився, мої батьки проживали в маленькому містечку на австрійско-російському кордоні, котре називалось Подволочиска [тепер Підволочиськ – B.P.]. Для того аби мати кращий догляд за собою та своєю дитиною моя мама повернулася жити до будинку своїх батьків.
На час мого народження батько займався імпортом зерна з Росії на Захід. Протягом багатьох років, можливо декількох сотень років, цей вид діяльности був основним джерелом доходів для жидів, що проживали вздовж російського кордону. Це пояснює достатньо високий рівень культури та достатку, котрого багато могли досягнути. Особливо відомою стала жидівська громада Бродів протягом Наполеонівських воєн. Коли Наполеон наклав ембарго на весь імпорт під час війни з Англією та її союзниками, Бродівські жиди прорвали континентальну блокаду і організували доставку в армії союзників зерна та іншого продовольства зі Сходу. Їх вчинок високо оцінили ще за мого життя. Одного разу у Віденському Burgtheater, королівському театрі, я бачив п’єсу драматурга Ганса Сусмана, котра називалася, як я пригадую, “Імператор Франц”, в якій жиди з Бродів постали перед імператором для того щоб отримати подяку Його Величности та велику оцінку своїх благородних вчинків.
Батьків свого вітця я не знав. Вони померли ще задовго до моєї появи на світ. Дідуся звали Аша Маріл, і мені назвали його іменем. Мені розповідали, що він був освіченою людиною і навіть писав поезію французькою мовою. Він помер під час поїздки в невеликому містечку Подволочиска в семидесятих роках минулого століття. Мати моя походить з родини Бессеч. Вони належали до головних родин в місті. Часом жартували, що вона говорила: “я є дочка родини Бессеч та компанії”.
Зараз напевно буде цікаво викласти деякі розповіді та враження про це місто. Броди було своєрідним островом в морі польського, українського та російського народу. В ньому навіть існувала німецька ґімназія (середня школа), єдина на всю Галичину. Мешканці – особливо жидівська громада, котра була більшістю в місті – розмовляли лише німецькою, але не розмовною мовою. Їм дуже подобалося розмовляти елеґантно, високопарною мовою, яку вони запозичили з книг та газет – справжньою штучною мовою, що не мала глибокого коріння в свідомості людей. Я пригадую листи від моєї тітки Беті Сенцер, сестри мого батька, які вона нам писала до Відня. Вони були переповнені елітними фразами, що стосувалися найпростіших речей. “Бродівська німецька мова” була джерелом багатьох жартів. Я пригадую анекдот про професора місцевої ґімназії, котрий побачив, як один з його студентів палив цигарку на вулиці. На той час це було проявом непокори, оскільки студентам ґімназії заборонялося палити. Він сказав: “Хлопче, ти палиш, а я все це беру собі на замітку.” Існувала приказка про Броди, яка говорила, що якщо ви заночуєте в Бродах, то залишитесь дурнем на сім років. Оскільки я там провів лише декілька ночей, то свою дурість я вже пережив.
Ще одна особливість Бродів, суто політична. Вони мали вільний “порт”, тобто зерно та інші вантажі, що йшли з Росії та інших країн могли зберігатися тут без оплати митних зборів, до того часу, поки вони не були продані чи експортовані. Зважаючи на важливість такої торгівлі, місто Броди благословили Комерційною Палатою. Це мало особливе значення, оскільки в Австрії перед введенням в дію закону про загальне виборче право Комерційна Палата мала право посилати свого представника до Австрійського парламенту. Мій дядько Леопольд Сенцер, чоловік Беті, сестри мого батька, був членом Ради Палати і тим заробляв собі на життя.
Леопольд Сенцер ніколи не мав роботи як такої. В його обов’язки входило голосувати кожних чотири роки, або тоді, коли парламент розпускали перед закінченням офіційного строку. Свій голос він продав найгрошовитому покупцеві, як це зробили і решта членів Палати. Звичайно, кандидат повинен був мати згоду від імператорського губернатора провінції і бути членом урядової партії “Polenclub”. Це було одним з тих місць, куди, як правило, обирали жидів. Серед заможних навіть існувала конкуренція. Отже кандидатам доводилось платити значні суми за свої голоси. Це давало змогу моєму дядькові спокійно жити до наступних виборів. Але часи змінювалися на гірше. Я пам’ятаю, як моя тітка в своїх листах до мого батька скаржилася, що вибори були дуже рідко, а кандидати – надто скупими. Всі відчули великий удар, коли в кінці кінців Броди втратили свої привілеї як зони без митних зборів в результаті перемін в тарифній політиці та розпуску Палати. Але мені здається, що дядько вже до того часу заробив достатньо грошей, оскільки він і надалі продовжував жити так як і раніше, відвідуючи казино, читаючи газети і не роблячи нічого.
В Бродах кожен мав “ідею фікс”, а саме: виграти джекпот. В Австрії випускалися декілька великих лотерей, котрі частково спонсорувалися урядом, але в основному – великими банками. Вони випускали позики з невеликим процентом і великим щорічним джекпотом. Тітка Беті не написала жодного листа, щоб вкінці не сказати, що поки що вона не виграла джекпот і сподівається виграти його наступного разу.
Ще одною особливістю Бродів було те, що кожен недолюблював один одного. Здавалося: всі мешканці мали якийсь дивний, дуже чутливий характер. Коли я туди приїхав підлітком, мені дали великий список людей, з якими не можна було зустрічатися на вулиці. Звичайно, що перші місця в ньому займали мої найближчі родичі. Дозвольте мені повідомити, що батько не успадкував жодних особливостей Бродів. Він покинув його у віці 14 років і поїхав працювати на великі фабрики в Бреслау, Сілезія. Можливо це пояснює його тверезий розум. Він був людиною, котру любили, з приємним характером, приязною, трудолюбивим, вірним та люблячим чоловіком і батьком, котрий гордився своїми дітьми. Він грав на скрипці та полюбляв театр.
Тепер декілька слів про наше прізвище. Я пригадую, що бачив старі документи, де прізвище писалося М А Р І Л [ M A H R I L ]. Це підтверджує існуючу традицію в родині вважати себе потомками відомого рабина М А Х А Р І Л А [ M A H A R I L ], котрий помер у Вормсі на Рейні в 1425 році. Він також мав і німецьке ім’я: Якоб Молін. Збереглися його роботи. Він був автором літургії та послідовності молитв, так як вони зараз використовуються в синагогах до сьогодні. Його могила все ще знаходиться на цвинтарі у Вормсі, і її утримують як святиню. Ми навіть мали зображення та фотографії могили. Доносилися чутки, що деякі з його цінних речей збереглися протягом фашистського режиму, і зараз їх можна побачити у Вормсі. Нащадки, очевидно, переїхали до Польщі, коли почалася велика міґрація жидів з Рейнських земель в ХV-ХVІ століттях.
Одного разу я мав бесіду про історію моєї родини з Хофратом Франкфуртером, директором Унівеситетської бібліотеки у Відні (до речі дядьком члена Верховного Суду США, Ф.Франкфуртера). Він був достатньо обізнаний з цією темою і повідомив мені, що батько Махаріла також був рабином в Рейнських землях, і що в цю частину світу жиди прийшли ще за часів римлян. Ось який родовід!
Коломия, містечко з 40.000 жителів, розташоване в на ріці Прут в східній частині провінції, місце народження моєї матері та батька, стало особливим міцем для мене в мої молоді літа, і я завжди з нетерпінням чекав літа щоб провести його там. Моя мама була дочкою мера міста Йозефа Функенштайна. Це була людина, яка в справила на мене в молоді роки найбільше враження. Дуже високий, мав гарні риси обличчя та бакенбарди, подібні до тих, які носив імператор Франц Йозеф. Тримався з гідністю, але був приязним. Він відігравав важливу соціальну та політичну роль, хоч багатим зовсім не був. Виконував багато почесних функцій. Я гадаю, що успадкував від нього інтерес до справ, пов’язаних з суспільством та етикою, а також постійну зацікавленість громадськими справами. Саме за них він отримав нагороду Імператорський Орден Франца Йозефа. Всі ми дуже цим гордилися. Його завжди супроводжував натовп прихильників. Говорив, що серед них не було жодного, котрий не хотів, аби він не зробив для нього яку-небудь незаконну послугу.. Звичайно, цього не робилося. Вважалося, що він був одним з найкращих юристів в країні, особливо в сфері адміністративного права, незважаючи на те, що юридичної освіти в нього не було.
В його молоді роки в країні було мало юристів з базовою освітою, але існувало багато правничих контор, де працювали люди, достатньо обізнані з правом. Починав працювати клерком в одній з таких контор. Я пригадую, що мав заповіт, написаний в 1805 році, котрий він з деяких міркувань переписав для себе, коли став клерком в 1845 році. Основне джерело його прибутків була ґенеральна аґенція страхової компанії Riunione Adriatica di Sicurla в Трієсті, що мала справи в східній частині Галичини. Це була одна з найбагатших та шанованих страхових компаній в Європі. Але, як мені відомо, робота виконувалася секретарем. Майже щовечора після обіду його відвідували друзі, щоб поговорити про місцеву політику та події. Переважна більшість з них була бізнесмени. Вони заснували дуже непевну організацію з назвою “Хороші хлопці”. Це геть розходилося з тим, що вони робили. Мій дід мав дуже багато проблем з ними. Незважаючи ні на що, вони, як і все місто, поважали його, і він пропрацював мером понад 25 років. Мав охоронця, довіреного слугу та лакея. Цей чоловік з прізвиськом “Schloime Duwed”, що означає Соломон Давид, був ортодоксальним жидом. Він завжди по-солдатськи вітав діда і дуже уважно слухав, коли той до нього говорив. Знав майже всіх 40.000 жителів міста. Нічого не було такого, про що не можна було довідатися від Соломона Давида. Був майже незамінною людиною для всієї сім’ї. Коли дід їхав в міській кареті, Соломон Давид сидів поруч з їздовим, а я страшенно йому заздрив. Часом мені вдавалося відсунути його у бік і зайняти його місце.
Будинок, де народилися я та моя мати, був скромним та одноповерховим в ряді таких самих будинків на одній з головних, але зовсім не елеґантних вулиць міста. Це було невелике приміщення. З однієї сторони попереду було два вікна. З другої сторони – одне вікно, а між ними – широкі двері в сіни. Перед будинком стояла лавка, на котрій протягом багатьох-багатьох років сиділа моя прабабуся, Лі Кіслер, мати моєї бабусі, і весь час в’язала шкарпетки для своїх внуків та правнуків. З деяких невідомих причин вона називала мене “довгий Джон”, хоча я не був довгим, і Джон не було моїм ім’ям. В сінях був люк до підвалу. Ми, діти, затамовували подих, коли нам дозволяли спускатися туди. Там стояли бочки з консервуванням, винами та сиропами. В задній частині будинку сіни вели до ґанку, котрий простягався вздовж усієї стіни будинку. Передня кімната з двома вікнами, що виходили на вулицю, називалася “салоном”. Тепер ми б її назвали вітальнею. Там стояли стільці та диван, оббиті червоним дамаском. Був ще канделябр та шафки з червоного дерева. Кімната призначалася для прийому високих гостей, але за моєї пам’яті за призначенням використовувалася рідко. Це була спальня моїх дідуся та бабусі, де народилися я та моя мати. Далі йшли кімната та їдальня, де завжди збиралося багато людей, особливо по вечорах, і точилися розмови про політику. Інші дві кімнати були спальнями для дітей та внуків. Останнім приміщенням була велика кухня з величезною пічкою для випічки хліба. Вікна на другій частині будинку належали до контори, в якій велися переважно страхові справи. Вона складалася з двох кімнат. В першій кімнаті стояв великий червоний диван, де у будь-який час протягом тижня сиділи бородаті жиди і читали центральну австрійську газету “Die Neue Freie Presse”. Найбільш завзятим читачем, хто починав з початку та закінчував останнім оголошенням на останній сторінці, був дід моїх дітей Кальман Рех. Звичайно, ні він, ні я не могли мріяти про таке майбутнє.
На подвір’ї стояли дві бочки з посадженими в них олеандровими деревами – єдиною рослинністю у всьому будинку. Решта великих бочок використовувалися для збору дощівки, яку потім використовували для прання. Спеціальні носильники приносили в бочках воду для пиття, і вона вважалася дорогою. В тильній частині будинку була окрема кухня, де прали білизну, і кухня для проготування їжі на Великдень. Там же були і дуже примітивні туалети. Природньо, що для дітей найважливішими частинами будинку були кухня, ґанок та подвір’я.
У великому буфеті на кухні зберігалися запаси цукерок, печива, консервовані ягоди, абрикоси, персики та інші солодощі. Особливу насолоду ми мали від запасів рози. Всім цим відділом керувала кухарка, котра працювала там з невідомо якого часу. Мене вона любила особливо і завжди частувала мене всякими делікатесами. Причиною цьому було те, що я був зіркою, що сходить, котра жила в казковому місті Відні, яке знаходилося так далеко, що вона навіть не сподівалася коли-небудь його побачити, а був єдиною людиною, яка могла розповісти про всю велич імператорського міста. Сара, моя бабуся, була приємною на вигляд жінкою з голубими очима, світлим кольором обличчя та рудуватим волоссям. Вона вміло керувала всією домашньою господаркою.
У нас завжди були гості, і ми їх пригощали. В будинку була ще прислуга, прачки, покоївки і т.д.
Грався я переважно зі своїм дядьком Леоном, єдиним сином мого діда, котрий був одного віку зі мною та моїми двоюрідними братами та сестрами. Нашою улюбленою грою була залізниця. На подвір’ї біля ґанку на двох цеглинах лежала велика дошка. Це і був потяг. Мій дядько був інженером, мій кузен – кондуктором, а я – пасажиром. Інженер мав свистіти у свисток, кондуктор – вигукувати станції. Моя ж робота була не з легких. Для того аби спричинити вібрацію дошки та зімітувати рух потягу потрібно було підскакувати взад і вперед по всій довжині дошки. Це дуже виснажувало, але я усвідомлював важливість покладеного на мене завдання.
В молоді літа мене дуже захоплювало все тамтешнє життя, зовсім не таке, яке протікало в будинку моїх батьків у Відні. Влітку я надавав перевагу перебуванню саме там, зі своїми дідусем та бабусею, навіть якщо моя мати та інші решта дітей їздили на курорт. Основною подією кожного літнього дня там були купання у великій ріці Прут. Кожного ранку, приблизно о 11 годині, карета мого діда забирала нас і ми їхали через все місто до місця купання. Кожен поліцейський по дорозі вітав нас, і відчував, що я є “хтось”. Місце для купання складалося з ряду кабінок, споруджених на рукаві річки. Там були плоти, на яких ми стояли, але можливости поплавати як такої не було. Існували чутки, що хтось з моїх родичів навчився плавати в річці. Я цього не бачив і не вірю цьому. Звичайно, що для чоловіків та жінок були окремі кабінки. Жінки носили купальники, котрі їх повністю закривали.
Особливий інтерес в мене виклакала невелика колія, що проходила через місто перед будинком. Два рази на день з’являвся локомотив, вкритий клубами диму, зі свистом та дзеленчанням дзвінка. Найдивовижнішим було те, що перед потягом біг чоловік, розмахуючи червоним прапорцем, розчищаючи дорогу від свиней, корів та дітей. Я не знаю, яким був вантаж: цукор чи олія, але добре пам’ятаю назву міста, з якого він їхав: Слобаду Рунгорскай. Мене, як “колеґу по роботі”, цікавив чоловік, що біг перед поїздом. Чи не була його робота схожою на ту, яку я виконував на дошці в себе на подвір’ї! Від будинку до ринку в центрі міста було недалеко. Там стояла міська ратуша, де керував мій батько. По базарних днях з’являлися багато поні, на яких селяни (українські гуцули) привозили свої товари на ринок. Їх народні костюми були дуже барвистими та яскравими, як і фрукти, вироби, глиняний посуд та інший товар ручної роботи, що вони виставляли на продаж. Земля була дуже плодородною. Птиці та м’яса було в достатку, і вони були дуже дешевими. Особливо популярними були соняшники та їх насіння. Тут завжди спостерігалося особливе пожвавлення. Я пам’ятаю багато бійок між жінками. Поліцейським напевно нелегко було приборкати їх. Пригадую цю яскраву картину: люди, тварини, овочі, глиняний посуд та ручні вироби – все як з полотна хорошого художника. Але, на жаль, в Коломиї їх не було!
Будинок, що знаходився поруч з нашим, був особливо привабливий для нас, дітей. Це був дуже вбогий маленький магазинчик, котрий тримала одна стара жінка, і в якому майже не було ніякого товару вартого уваги, за винятком великих чорних родзинок, котрі ми тоді так обожнювали, як теперішні діти жуйки. Коли нам перепадав якийсь “крейцер” він старших, ми одразу несли його туди.
Місто мало досить гарно спланований парк, в якому ми повинні були проводити час по обіді. Мені це не дуже подобалося. По-перше, тому що ми повинні були ходити пішки, а не їхати в кареті, і по-друге, нам забороняли ходити по траві. До речі, незважаючи на цю заборону, вона все одно погано виглядала. Лише мій наймолодший брат Віктор, котрий в ранньому віці виховувався в домі моїх діда та бабусі знав вихід з становища. Він ступав на траву і, коли сторож намагався його прогнати, казав йому: “Я маю право стояти тут. Я внук мера”.
Але картина тамтешнього життя не завжди була такою приємною. Були і тривожні часи. Перш за все це були пожежі, холера та вибори. Пожежі дуже часто траплялися влітку. Будинки криті соломою та дерев’яною дахівкою знищувалися досить легко. Оскільки вони були вишикувані в ряд без будь-якого захисту для своїх стін, то згоряли цілі ряди незалежно від того, де починалася пожежа. Пам’ятаю одного разу нам довелось вночі вибігти з будинку в самих піжамах, оскільки будинок діда був в небезпеці. Лише чудом, а можливо через те, що пожежникам сильно хотілося зберегти його, пожежу зупинили на будинку сусіда. До деякої міри пожежі були свого роду прихованим добром. Швидко зникали нетрі, а їх було багато, особливо в бідних жидівських кварталах. Але новобудови робили не набагато кращими. Страхові компанії скаржилися на свій високий ризик та погані справи.Але мій батько нічим не міг зарадити. Набагато гіршими були часи, коли наступала холера. До мого народження були часи, коли вона стирала з землі цілі міста в цій віддаленій частині Європи. Навіть зараз, коли її випадки стали зустрічатися набагато рідше, а медичне лікування – набагато кращим, шок був величезним. Звичайне ділове життя міста майже повністю зупинялося. Всі вулиці були пофарбовані білою крейдою для того, щоб люди а тих зонах не жили. Воду ми могли пити лише перекип’ячену. Нам наказували не їсти кукурудзу (з причин невідомих нікому), не їсти фруктів і не відвідувати інших людей. Не дивно, що мій батько телеграфував, щоб ми негайно виїжджали до Відня, що ми з радістю робили.
“Галицькі вибори” стали вже крилатою фразою, що означала вибори шляхом погроз, корупції та насильства. Вибори – їх я спостерігав лише раз – це був час неймовірного збудження. З самого початку проведення виборів перемогу отримував кандидат від уряду. Але я пам’ятаю, одні вибори пройшли дещо за іншим сценарієм. Був незалежний кандидат, жидівський рабин, котрий був надзвичайно популярним та мав величезні здібності до пишномовства. Дід надавав підтримку цій кандидатурі. Більшість жидівських виборців з ентузіазмом підтримували його. Офіційний ж кандидат, котрий був членом дуже впливового Polenklub, мав підтримку від решти мешканців. Це був єдиний раз, коли ми боялися чогось на зразок погрому. В кінці кінців перемогу здовув рабин Блок, але на один термін. В парламенті він міг лише виступати, але не мав впливу на керівну партію, а його виборці не мали від нього того, що хотіли. Ось чому наступного разу вони повернулися назад до зелених пасовищ Polenklub. Протягом виборчої кампанії будинок діда охороняв в день і в ночі поліцейський і навіть солдати. Коли йому потрібно було залишити дім та поїхати на роботу, його машину оточували військові охоронці. Їх рушниці вражали мене понад усе.
Я пам’ятаю рабина Блока в зв’язку з приємною подією. Влітку 1893 року імператор Франц Йозеф відвідав Лємберґ, столицю Галичини. Це була велика подія для всієї країни. На той час Франц Йозеф був дуже популярним, особливо серед жидів та поляків. Польська знать організувала великий парад в костюмах, що виблискували шовком, хутрами та коштовностями. Дід взяв з собою мою мати та мене до Лємберґа, щоб ми побачили в’їзд імператора. Нас посадили на балконі, а рабин Блок тримав мене на колінах, пояснюючи мені про всі знаменитості та різні військові охоронці в яскравих уніформах. Все, що відбувалося, найбільше вражало мене, оскільки незважаючи на те, що з самого дитинства я прожив у Відні, я вперше побачив імператора. Я пам’ятаю, як тільки-но імператорський кортеж проїхав повз нас, губернатор Галичини, граф Борденс (?) накинув на плечі імператора його верхній одяг. Тоді очевидно було прохолодно. Я не знаю, чи такий прояв уважного ставлення був причиною того, що пізніше імператор зробив графа Борденса своїм Прем’єром, чи ні. (Пізніше вияснилося, що це була найбільша помилка, яку коли-небудь робив імператор).
В 1907 році я відвідав Коломию востаннє. З моєї ранньої юності мало що змінилося. Новим лише була кав’ярня Хіршхорна, де текли інтелектуальне життя міста та міцні напої. Віскі там не знали. Народ пив переважно “слівовіц” та лікери і постійно грав у карти. Дід туди ніколи не ходив, зате мій дядько та кузени регулярно відвідували це місце.
На початку першої світової війни моєму діду довелось покинути місто. На той час він був дуже старим і хворим. Він добрався лише до невеличкого містечка на кордоні з Угорщиною під назвою Kцrцsmerц. Деякі наші далекі родичі жили там. Він там помер восени 1914 року. Декілька років по тому росіян видворили з Галичини. За дивовижним співпадінням саме мій брат Конрад був одним їз перших, хто ввійшов у звільнене місто. Місто не було пошкоджене війною. Невдовзі мої родичі, котрі втекли до Відня, повернулися. З ними і мій дід. В траурній процесії його домовину несли через місто. З дахів звисали чорні прапори, і на вулицях горіли ліхтарі. Його було поховано поруч з дружиною, котра померла раніше. Я гадаю, що це було в 1906 році. Ніхто з їх нащадків ніколи більше не побачить їх могил. Вони заховані за залізною завісою.
Трагічний кінець колись процвітаючій жидівській громаді в Коломиї прийшов під час другої світової війни. Після першої світової війни місто належало Польській республіці. Потім його захопили росіяни на початку другої світової війни. Після них його підкорили німці. Багато жидів, котрим не вдалось втекти, залишилися в місті. Їх зігнали на ринок. Мер, наступник мого діда по імені доктор Горовіц, побачивши те, що творилось в місті з вікна ратуші, помер. Всі люди жидівської віри загинули під кулями автоматів. Ніхто не залишився живим після кровопролиття. Всі мої кузени та їх родини напевно загинули саме тоді. Відтоді я про них нічого не чув.
Але дозвольте мені поділитися більш приємним спогадами перед тим, як я закінчу цей розділ. В ті часи для багатих людей було звичкою їздити влітку на курорт. Найбільш відомими місцями на той час були так звані Bцhmischen Bдder - Богемські водолікарні: Карлсбад, Марієнбад та Франценсбад. Це були місця зустрічей для представників усього світу, починаючи від короля Англії, великих російських князів та ортодоксальних жидів з Польщі та Росії. Крім цього вони слугували найбільшим шлюбним базаром. Всі красуні сходу Європи жадібно чекали нагоди поїхати туди, де б вони змогли зловити “велику рибу”. Вони вишукано вдягалися. Оскільки лікування на водах обмежувалося 21 днем, жінкам необхідно було забезпечити себе різними сукнями на кожен день. Деяким це дуже добре вдавалося. Родина моєї матері була наділена досить великим числом гарних дівчат. Двоє її двоюрідних сестер вийшли заміж в сім’ю нафтового маґната Корнхабера. Дочка мера Чернівців, доктора Рейса, вийшла заміж за російського власника залізниць Полякова.
Для дітей це був чудовий відпочинок, і якщо хтось їхав туди, то мусів повертатися з великою кількістю подарунків, в першу чергу для дітей в родині, а також для дорослих та друзів. Для бюджету поїздки це був надзвичайно дорогий пункт. Мій дід, будучи людиною небагатою, часто зітхав з приводу такого обов’язку, проте реґулярно дотримувався звичаю.
Щоб задовільнити найбільш допитливого в історичному та ґенеалогічному відношенні читача, я постараюся назвати всіх членів моєї родини, яких пам’ятаю. Зі слів моєї тещі, пані Рози Рубін, котра була добре обізнана з історією родини, сім’я мого діда походила з невеликого села Пістин коло Коломиї. За часів Наполеонівських воєн родина мала непоганий початковий капітал, будучи постачальником союзницьких військ, особливо фуражу для коней. Багато кавалерійських полків розташовувалося біля кордонів з Росією.
Мій дід Джозеф мав шестеро братів. Я пам’ятаю імена Генріха (Хершел), Еліаса, Бернарда та Мойсея, а також їх сестру Розу, прізвище якої по чоловікові було Хейс. Дівоче ім’я моєї моєї бабусі Сари було Кіслер. Її сестра Феліція також вийшла заміж за мужчину з сім’ї Кіслер. (Див. Родинне дерево)
Генріх Функенштайн мав трьох дочок, котрі були відомими красунями. Старша, Гіселі, вийшла заміж за доктора Ладалауса Ціпера, котрий працював правником в Коломиї. Він був сином бідного моряка, і за його освіту платив його тесть. Його називали “Butterbrot-Student” – студент, котрий харчується бутербродами з маслом – який отримував харчі від сім’ї своєї майбутньої нареченої. Таким шляхом започатковувалися багато шлюбів. Доктор Ціпер жив у будинку з чудовим садом, що було рідкістю в Коломиї, де було лише декілька будинків з садами. Він був частим гостем вечірніх дискусій у мого діда, коли там обговорювалися правові та політичні проблеми. По смерті його вдова вийшла заміж за чоловіка своєї сестри, котра померла дуже молодою. Його звали Фреунд. В нього не було дуже хорошої репутації, але пізніше він став відомим завдяки експорту яєць до Гайдельберґу в Німеччині. Що сталося з родиною далі, я не знаю. Син доктора Ціпера, доктор Франц Ціпер, жив у Відні. Під час нацистської окупації він еміґрував до Італії, де втратив дружину під час заворушень після падіння режиму Мусоліні. Інша дочка, Роза, вважалася найвродливішою дівчиною в місті. Свого чоловіка вона роздобула у вищезгаданий спосіб після поїздки до Карлсбаду. Вона одружилася з одним з нафтових маґнатів Дрогобича, де знаходилися найбільші запаси нафти в Польщі. Вона померла після родів своєї першої дитини. Декілька років по тому її молодша сестра Клара одружилася з тим самим чоловіком. Ось так сталося, що четверо сестер мали двох тих самих чоловіків. Інша дочка, котра бала такою вродливою, що навіть молодий імператор Карл знав про неї, коли він і вона перебували в Бадені біля Відня під час першої світової війни, таємничо зникла десь в Туркестані чи Харбіні. Про перебування цієї частини родини нічого не відомо. Єдиний син Клари мав трагічну долю. Під час першої світової війни, будучи в австрійській армії, одного разу його запросили відвідати його дядька, одного з високопоставлених ґенералів армії фельдмаршала лейтенанта Корнхабера де Пілі, котрий на той час командував армією в Західній Галичині. По дорозі до його штабу його було вбито шрапнеллю російських військ. Наскільки мені відомо жоден член родини іншіх братів не вижив після німецького терору.
Трагічною видалась доля сім’ї єдиного сина мого діда, Леона. Він був лише трохи старшим за мене і навчався у Відні. Був дуже порядною людиною і успадкував багато почесних посад від мого діда. Він помер під час другої світової війни, перед тим як прийшли німці. Вся його сім’я, його дружина та двоє дуже обдарованих дітей загинули.
Дякуючи неймовірному везінню, молодша сестра моєї матері Ернестина Алєрханд та її сини вижили. Обидва сини стали суддями з хорошою репутацією і затятими польськими націоналістами. До речі, всі родичі вважали себе поляками та вороже ставилися до сіоністської пропаґанди. Молодший син Ернестини, доктор Броніслав Алєрханд був серед захисників Варшави, захищаючи її від росіян, за що був нагороджений титулом лицаря з врученням найвищої польської нагороди. Коли після початку другої світової війни росіяни вторглися в Східну Галичину, вони забрали двох Алєрхандів в’язнями до Сибіру та депортували їх престарілу матір та дочку Людвіґа до Сибіру. Але пізніше, коли росіяни стали союзниками, Черчіль отримав дозвіл на використання польської армії в бойових діях та на її виведення з Росії. Отже, двох братів визволили, і вони навіть возз’єднали свою родину з матір’ю та дочкою. Жили вони в Тегерані, а потім у Бомбеї. “Віцек” – таким там було прізвисько Людвіґа Алєрханда – дістав телефонний довідник Нью-Йорка і найшов прізвища моїх братів. Ось так ми на нього вийшли. Зараз він проживає разом з дочкою та зятем у Йоханесбурзі, Південна Америка. Зятя звати Нейл Муррей. Його брат живе дуже бідно у Лондоні.
А тепер ще декілька штрихів до життя у Коломиї.
Релігія: принаймі дві третини населення було жидівським. Більшість з них була ортодоксами, так званими “хасидами”. Дід був президентом жидівського культурного товариства “Kultusgemeinde”, органу з функціями влади для всіх частин жидівської громади. Проте сам він набожним не був, і домашнє господарство не велося строго на жидівський манер. На столі реґулярно була шинка, і молоко часто перемішувалося з м’ясними продуктами. До синагоги він реґулярно не ходив. Наскільки мені відомо, він відвідував служби лише під час великих свят. Лише один раз я мав нагоду бути разом з ним. Його почесне місце було поруч з святинею. На стіні синагоги, котра була пишною будівлею, я бачив дошку, яка увіковічнювала заслуги мого діда у відбудові приміщення. Його вбрання ортодоксальним не було, радше в західному стилі і досить дороге, пошите у Відні, на Богемських курортах чи в Лємберґу. Єдиний час протягом тижня, коли я спостерігав релігійні ритуали, був вечір у п’ятницю. Тоді моя бабуся запалювала свічки в великому срібному канделябрі і закривала лице руками для того щоб промовити молитву. Вечеря також була більш святошною ніж у інші дні з ріщноманітними видами білого хліба, риби та кращаим вином. (До речі, вино подавали до кожної страви.) А по суботах ми їли лише холодну їжу, оскільки прислуга не працювала. Субота була справжнім вихідним днем у місті. Майже всі крамниці були зачинені. Чоловіки були одягнені у шовкові кафтани та капелюхи, обрамлені хутром, котрі називалися “Stramel”. Жінки, котрі після шлюбу майже всі носили перуки, також були одягнені в чорні жакети. Деякі перуки з золотими, срібними та діамантовими прикрасами мали чорні стрічки, що покривали всю голову. Вони ходили взад і вперед по ринковій площі та відвідували друзів. Це була дуже урочиста церемонія, і жодних забав не було. Та мені більше подобалася неділя, коли селяни в своїх різнобарвних костюмах приходили до церкви.
Військова підготовка: австо-угорська армія базувалася на засадах загальної військової повинності. Кожен повноцінний у фізичному відношенні мужчина у віці від 18 до 21 року повинен був з’являтися на пункт призову і, якщо його визнавали годним до служби, служив три роки. Лише хлопці, що закінчили гімназію і вже мали “матуру”, мали привілей служити тільки один рік і отримували вишкіл на офіцера запасу. Жиди, особливо у Польщі не любили військову службу, і мій дід був безмежно “щасливий” від їх бажання звільнити своїх синів від призову. Це постійно мучило його. Правило було таке: лікар, котрий мав обстежувати призовників, мав посередника, котрий отримував від батьків гроші для нього. Всіх призовників класифікували, щось на зразок наших “4F”. Мені не відомо, чи моєму дідові приходилося платити за членів своєї сім’ї також. Але думаю, що так. Жоден з його синів та племінників не служив. На перший та другий рік мені дали відстрочку за загальну фізичну непридатність, а на третій раз хотіли визначити величину моєї короткозорості; мене послали в гарнізонний госпіталь в Станіслав. Чекаючи на прийом, прогулювався в госпітальному саду. Я не побачив канави і упав. Випадково в той самий момент надійшли командуючий офіцер та лікар. Офіцер, котрий вже напевно знав про моє походження, сказав лікарю: “Бачите, у цього хлопця дуже поганий зір”. А я подумав, що якби знав, що міг впасти в потрібний момент, то мій дід зекономив би чимало грошей. Мене признали непридатним до військової служби.
Парадоксально, але моя родина дала багато відмінних професійних офіцерів. Один з них – мій кузен, полковник Людвіґ Кіслер, армійський офіцер з багатьма нагородами, котрий тільки через небажання перейти до римо-католицької віри не став членом Ґенерального Штабу. Інший – командувач підрозділу фельдмаршал-лейтенант Корнхабер де Пілі, який розбив росіян біля Лємберґа.
Повинен зазначити, що протягом двох декад моєї молодости в 1890-1910 роках ніхто знас серйозно не думав, що насувається війна. Це було поняття минулого, котре не має місце в наш освічений час.
Коментар стосовно “Хороших хлопців”: хорошими вони зовсім не були, а були дуже хитрими бізнесменами. В громаді вони мали репутацію впливових. Більшість з них була цілком сучасна, а їх бізнес поширювався далеко.Один з них став королем європейської величини. Звати його було Натан Бушел. Він експортував яйці з Східної Європи, особливо з Балканів на захід цілими потягами.
Соціальний прогрес: В цих місцях не було жодних класових битв. Це не був промисловий район. Соціалісти тільки починали свою експансію. Селян їх проблеми не цікавили. Більшість з них біла все ще неписьменною. Єдиним яскравим винятком було Schwabendцrfer - поселення, котре населяли колоністи, що приїхали в країну в другій половині ХVІІІ століття, а поселили їх тут австрійські імператори як піонерів західної культури. Більшість з них походила Німеччини, а саме з Suebisch біля Рейну з ретельно збереженою мовою та звичаями. Найкраще масло та молоко було саме в тих селах. Гітлер їх переселив до Чехословаччини, звідки їх пізніше вигнали чехи.
Як я вже вам говорив, ніхто про війну не згадував. Ніхто і не пам’ятав часів війни. Єдина людина, котра смутно пригадувала воєнні дії, була мояпрабабуся. Вона пам’ятала, як в 1848 та 1849 роках через Коломию проходили російські війська по дорозі до Угорщини. Це була армія, котру цар Микола послав до Угорщини, щоб придушити революцію проти Габсбурґів під проводом Кошута і врятувати корону молодого імператора Франца Йосифа. Моїй прабабусі приписується історія про стару жінку, котра боялася бути зґвалтованою російським солдатом. Коли хтось намагався заспокоїти її, натякаючи на її вік, вона говорила: “Але ж є і старі москалі також.” Ніхто не зміг би предбачити, що 100 років по тому такі побоювання будуть мати реальне підґрунтя.
Мій дід завжди мав звичку дарувати молодим хлопцям в родині золотого годинника, коли ті закінчували ґімназію, після так званої “матури”. Так і я отримав свого золотого годинника в липні 1904 року. Він був делікатної швейцарської роботи, і супроводжував мене все життя, доки в Австрію не прийшов Гітлер. В 1938 році все золото, що було на руках в жидів повинно було бути здане до SS. Мені важко було приховати факт, що я все життят користувався золотим годинником. Мені довелося з ним розлучитися. Але здав я лише корпус, а механізм залишив собі. Проте під час метушні, пов’язаній з моїм від’їздом з Австрії і його я втратив.
Перед тим, як закінчити мої оповіді про Коломию, я хотів би згадати одну особу в нашій родині, котра була кузиною моєї бабусі і відвідувала її досить часто. Це була висока жінка великої статури, завжди акуратно, але скромно вбрана, і трималася завжди з гідністю. З нею приходила дівчинка, струнка, світловолоса, блакитноока, дуже соромлива і, напевне, надзвичайно вражена будинком моїх бабусі та діда. Я не звертав на неї найменшої уваги. Хто б міг подумати тоді, що доля призначила їй стати моєю дружиною, першим і єдиним коханням та незгасаючим щастям всього мого життя.
Найприємнішими були мої враження від відвідин мого дядька, доктора Бернарда Функенштайна, та моєї тітки Аделі в Чернівцях, на Буковині. Він був наймолодшим братом мого діда, дуже здібним та шинованим юристом. Адель, найстарша дочка мого діда, одружилася з його наймолодшим братом. Цей шлюб щасливим не був. З їх трьома синами в мене були дружні стосунки. Доктор Бернард був цікавою особистістю. Їв лише яловиче м’ясо і був знавцем на всю Австрійську монархію в питанні де можна дістати найкращий шматок цього м’яса. Чому він помер від білокрів’я, харчуючись такою вишуканою їжею, завжди залишалось для мене загадкою.
На той час Чернівці були столицею найсхіднішої провінції Австрійської Буковини. Чудовий край повен старих лісів, з високими горами та пагорбами – рай для мисливців, котрі навіть знаходили ведмедя в горах. Столичне місто красиво розташувалось на вершинах пагорбів. Воно пишалося тим, що було найсхіднішим центорм німецької культури. Вживалася німецька мова, але особлива, не така погана, як у Бродах. Був університет, де викладали відомі науковці, німецький театр, багато військових, і кожен там насолоджувався життям. В порівнянні з брудною Коломиєю – нехай дід пробачить мене – місто було чистим. Будинки – більшими та елеґантнішими. Це було цікаве місце, де змішалися румуни, українці, німці та жиди. В коло амбіцій мешканців Чернівців входило одягатися сучасно та по-західному і займатися такими ж справами. Кожного дня в обід всі, хто був “кимось” виходили на “корсо” на “Pardinihцhe” - так звану книгарню Пардіні. А після цього кожен вчащав до крамниці делікатесів Ґотліба щоб перекусити перед їжею. До речі, один з синів Ґотліба став відомим художником. В обід жінки в каретах їхали до Volksgarten [народного парку], де грав духовий оркестр. Звичайно, що жодна поважна дама не мала по обіді ту саму сукню, що і до нього. Процвітали плітки. Родина науковців, котрі були добрими друзями моїх тамтешніх знайомих, складалася з двох братів Кляйнвехтерів. Про те, що я відновлю це знайомство у Вашинґтоні через 60 років з одним з синів, доктором Людвіґом Кляйнвахтером, Послом Австрійської республіки, було занадто навіть мріяти.
Однією з найвизначніших особистостей того часу був архієпископ православної церкви, доктор Володимир Репта. Він перебував в так званій “резиденції”, прекрасному палаці, збудованому у візантійському стилі. На мою думку це була найкрасивіша людина, яку коли-небудь зустрічав у своєму житті. Його благородні риси, біла борода, глибокі блакитні очі, висока фіґура та вигляд гідної людини в чорній шовковій мантії з золотим линцюжком та хрестом – все залишиться в моїй свідомості. Він часто заходив до мого дядька. Пізніше став членом верхньої палати австрійського парламенту і добився значних успіхів у Відні. Часто благословляв мене, і відчуваю, що пізніше його благословення багато зробили в моєму житті.
Броди, Коломия, Чернівці – все загубилося в російській орбіті за залізною завісою. Нічого не залишилося; на мапах майже зникли назви, і мало залишилося таких, хто пам’ятає минулі дні, так як я. Можливо це і є виправданням тому, що так довго я оповідав про ці часи.
ІІ. Відень, імператорське місто.
Mені виповнийвся лише один рік, коли мої батьки вирішили переїхати з Галичини до Відня. Як мені відомо, причина цього – бізнесова вигода. Торгівля зерном, основне заняття батька, вже не була прибутковою. Крім цього, мій батько був дуже совісною та працелюбивою людиною, але некмітливим бізнесменом. Завдяки щасливому збігу один з братів мого діда Херсел чи Генріх Функенштайн мав справу з худобою та м’ясом в Галичині та Відні. У Відні йому потрібна була фірма, що б продавала його товар на комісійній основі. Замість того, щоб платити комісійні чужому, дід запропонував, щоб батько вступив в долю і розділив комісійні. Г.Функенштайн повинен був жити в Коломиї та збирати товар, а батько наглядав за справами у Відні, де худобу потрібно було продавати на ринку St. Marx, а м’ясо в Grossmarkthalle. Ось так в 1887 році у Відні була заснована фірма Maril & Funkenstein і занесена до торгового реєстру. Вона існувала і надалі під іменем M.Maril, до 1938 року, доки Гітлер не поклав цьому край. Фірма, в основному, була побудована на комісійних.
Для бізнесу потрібен якийсь капітал. Аґент в Галичині повинен був отримувати грошові суми, щоб заплатити селянам, чию худобу вони купували, але фірма не володіла необхідними коштами. Це було причиною багатьох криз, а також того, що справа розвивалася повільно. Звичайно грошові суми, що видавалися були ризикованою справою, і я не маю сумніву, що в Галичині є багато людей, котрі, якщо вони ще живі, все ще винні фірмі значні суми. Ця робота також не була приємною. Потрібно рано вставати, стояти під відкритим небом в спеку і холод протягом багатьох годин, а також підтримувати зв’язок між St. Marx та Grossmarkthalle майже щодня. Часто доводилося ставити покупцям нижчі ціни і потім на цьому втрачати. Але принаймі це давало можливість моїм батькам заробляти на скромне життя і не впадати в бідність.
Ось так сталося, що я потрапив до Відня в 1887 році і залишався там аж до 11-го липня 1940 року, дня, коли залишив його назавжди. Дата 1887 рік через 50 років була все ще вагомою для моєї кар’єри, про що розповім пізніше. Відень був моїм рідним містом. Місце мого народження і все, що відбувалося потім в різних місцях, було лише більш-менш цікавим епізодом в моєму житті. Все, чого я досягнув, і все, що бережу, має своє коріння у Відні.
