Дата з календаря
115 років тому 20 лютого 1893 р. народився Антін Княжинський. Громадсько-політичний діяч, мемуарист, педагог. Директор Коломийської гімназії.
Мирослава Кочержук,
науковий співробітник Музею історії міста Коломиї
Новітня українська історія запрягла й мене у свій віз...
Громадський діяч, викладач і директор гімназії Антін Княжинський, 115 років від дня народження якого виповнюється цього року, прожив у Коломиї лише три роки. З історичної точки зору це лише момент, але цей момент настільки був насичений подіями, в самому епіцентрі яких опинився професор, що про його роль в минулому міста не можемо не згадати.
Народився А.Княжинський 20 лютого 1893 р. в с. Тисовиця Старосамбірського повіту на Бойківщині в родині священика. Дитячі та юнацькі роки провів у Самборі, де навчався в початковій та середній школах, потім студіював філософію у Львівському університеті. Після закінчення вчителював у гімназіях Яворова, Дрогобича та Тернополя.
Події 1-ої світової війни, визвольні змагання українського народу, віра у можливість створення незалежної держави захопили у вир боротьби і молодого Княжинського, який разом з іншими українцями став січовим стрільцем, а згодом – старшиною УГА.
„Новітня українська історія запрягла й мене у свій віз, і з нього я упав, так само, як і решта моїх сучасників. Розвіялися надії на волю, але не знищив я себе, бо треба було не тільки хліба ради, але для рятування душ молоді ставати в ряди її виховників”, – писав пізніше у споминах. І цій справі – вихованню й навчанню молоді – присвятив він багато років: „Пішли роки моєї педагогічної праці...сотні і тисячі молодих душ, що за них треба було нести відповідальність перед своєю совістю. Який моральний ефект моєї праці, хай скажуть мої учні й учениці, мені здається, що їх присуд не вийде для мене незадовільно”.
В 1920 р. Княжинський ненадовго повернувся до Дрогобицької гімназії, потім майже 18 років був професором гімназії та учительської семінарії в Самборі. Проявив себе добрим організатором і вихователем молоді, зокрема у 1930-их рр. опікувався таємною хлоп’ячою організацією „Пласт”.
Працював і на громадській ниві: був одним із засновників і перших активних членів товариства „Бойківщина”, створеного в Самборі у 1927 р., багато зусиль доклав до випуску всіх одинадцяти чисел журналу „Літопис Бойківщини” (1931-1939). 1930 р. у Львівському університеті захистив докторську дисертацію, був членом НТШ.
В Коломию А.Княжинського перевели під час літніх канікул 1938 р. на посаду професора, викладача української мови і пропедевтики філософії української державної чоловічої гімназії. А перед виїздом із Самбора одержав від громадськості звання почесного громадянина міста. Приступивши до роботи в Коломийській гімназії, не будував ніяких кар’єрних планів, хоча знав, що мав би невдовзі зайняти тут посаду директора. Намагався не лише навчати учнів свого предмету, а й займатися їх вихованням, „шліфуванням душі молоді”. Крім цього, писав дослідження для НТШ, а також активно почав вивчати „соковитий гуцульський говір”, збирати матеріали до наукової праці „Пісня – носій духу нації”.
У вересні 1939 році не покинув рідної землі, рятуючись від Радянської влади, як чимало інших українських інтелігентів, а вирішив залишитися з дещо розгубленою в тій політичній ситуації молоддю. Уник арешту лише тому, що встиг покинути свою коломийську домівку за дві години до приходу енкаведистів.
Влітку 1941 р. після початку німецько-радянської війни за наказом обласного українського уряду в Станіславові став головою Коломийської окружної української управи. Хоч, як сам зізнавався, „на цьому полі був дилетантом”, все ж під його керівництвом було налагоджено громадське та господарське життя, впродовж трьох днів сформовано українську жандармерію, вирішувалося і багато інших справ.
Українці Коломиї з великим ентузіазмом сприйняли проголошення Акту відновлення української державності, активно долучалися до формування необхідних інституцій в місті. Цікава деталь: навіть в той час, коли ще не було встановлено розмірів обов’язкових податків, селяни самі накладали на себе податки і приносили до скарбового уряду більше, ніж управа сподівалася дістати.
Невдовзі Княжинський опинився в досить складній ситуації, на свій ризик продовжуючи працювати на цій посаді і утримуючи українську управу в Коломиї навіть тоді, коли німці ліквідували український уряд у Львові. „...я виконував свої обов’язки адміністратора округи за законами національної чести і етики,...старався не зробити чогось такого, за що мусила б згодом відповідати українська спільнота”, – згадував він.
Найважчим і найвідповідальнішим для Княжинського, як писав згодом, було те, що йому довелося виступати представником Української держави і приймати політичні декларації Угорського уряду Горті від фельдмаршала Сомбателі та румунської „Залізної гвардії” Горія Сіми, в яких держави декларували наміри партнерства з Україною у вирішенні зовнішньополітичних питань, а також уряду німецького командування (Вермахту). Княжинський, будучи лише головою української управи повітового міста, змушений був виконати цю місію і зразу ж всі декларації передав митрополиту А.Шептицькому та голові Українського Центрального Комітету В.Кубійовичу. Ці декларації не мали ніякої перспективи і практичної дії, але все ж, цікаво, що саме в Коломиї відбувалися такі міждержавні діалоги.
10 серпня 1941 р. Коломийська округа перейшла до рук німецької адміністрації. Окружну українську управу було розформовано, а А.Княжинський став директором гімназії. Але вже за короткий час був заарештований гестапо, а після звільнення впродовж двох років працював референтом культури при Українському Окружному комітеті (УОК) в Станіславові.
1943 р. за наказом Українського Центрального Комітету (УЦК) переїхав до Нового Сонча (Польща), де керував роботою УОК, займався організацією переїзду сотень українців на захід, зокрема професорів Харківського і Київського університетів, яких УЦК поселив поблизу м. Криниці.
Ситуація на фронтах 2-ої світової заставляла посуватися щораз далі від рідної України і згодом А.Княжинський з родиною зупинився в містечку Кльостернайбург, недалеко Відня, залишаючись в організаційній сітці УЦК.
Незважаючи на часті бомбардування, під час яких інколи знищувались цілі вулиці, українська спільнота у Відні під керівництвом комітету зуміла створити осередок культурної праці, що гуртував митців, журналістів, акторів, отримати навіть для нього велике приміщення.
Але невблаганний хід історії робив своє: навесні 1945 р. Відень зайняли радянські війська і саме під час Великодних Свят агенти спецрозвідки Червоної армії заарештували А.Княжинського, якого вважали членом „ЦК ОУН”. Слідчі записали його як підданого Австрії і 17 червня 1945 р. разом з іншими арештантами перевезли до Москви.
Він сподівався на таке: „Я ждав, коли почнеться моя трагедія. Так захотів Творець, коли неприхильно до мене склалася моя доля і я, марна порошинка в крутежі подій, не знаходив виходу з дійсности. Виправдував я себе тим, що досі йшов дорогою чести і згинути зумію, не кидаючи цього шляху”. Луб’янка, Бутирська тюрма, сотні страшних кілометрів у переповнених товарних вагонах, голод, мороз, побої і важка праця в Сибірлагу – через все це, як і тисячі українських політв’язнів, перейшов А.Княжинський, на довгих 10 років потрапивши за колючий дріт.
В 1955 р. після звільнення як підданий Австрії отримав дозвіл на виїзд до Відня, згодом з’єднався з родиною у Філадельфії. Там присвятив себе науковій та літературній діяльності, працював у редакції „Америки”.
За короткий час видав соціологічно-етнопсихологічну працю „Дух нації” (Філадельфія, 1959 р.), книги споминів з років каторги: „В країні неволі” (Мюнхен, 1957 р.), „На дні СССР” (Нюю-Йорк, 1959 р.), в яких на декілька років швидше від О.Солженіцина відкрив правду про сталінські табори. Твір „На дні СССР” він закінчив словами: „...спогади про ті роки залишилися в такій мірі живими , що мучать ще у снах, пригадуючи те, чого ніхто забути не сміє. Іде не тільки про насичений ущерть кривавим терпінням час, але, найголовніше, про живих людей, до яких доля не була така ласкава, як до нас, що завела нас у вільний поки що світ. Вірю, що завела для того, щоб ми сповнили обов’язок людської чести і потурбувалися відкрити очі тим, хто ще має сили протидіяти злому”. Підготував також до друку працю „Пісня – вияв душі української нації”, але видана вона була вже після смерті автора.
Помер Антін Княжинський 22 грудня 1960 р., похований на українському цвинтарі Факс-Чейсі у Філадельфії. Залишив після себе добру пам’ять і в історії нашого міста.
______________________________________________________Фото з фондів музею історії міста Коломиї. Публікуються вперше.
Фото 1. Група суспільних діячів Коломиї. 2-ий зліва в 1-му ряду голова української управи міста А.Княжинський. Липень 1941 р.
Фото 2. Професори Коломийської державної чоловічої гімназії. А.Княжинський 2-ий зліва (сидить). Коломия, 1 липня 1939 р.
Фото 3. Група суспільних діячів Коломиї. 4-ий зліва в 1-му ряду голова української управи міста А.Княжинський. Липень 1941 р.
