Мирослава Кочержук,
науковий співробітник Музею історії міста Коломиї
Вибори в Коломиї в період Австро-Угорщини
Найбільшими нещастями для Коломиї наприкінці 19 ст. були пожежі, холера та ... вибори. Саме так написано у споминах мешканця міста Альфреда Марілла і, переглянувши львівські та коломийські часописи того часу, цілком погоджуємося з такою думкою.
Словосполучення „Галицькі вибори” було синонімом насильства, підкупу і обману. Про це писав І.Франко, аналізуючи дочасні вибори до Віденського парламенту 1911 р.: „ День 25 вересня, день виборів, був для многих міст і для многих виборців справді „dies iral et calamitalio” (днем жорстокості і нещастя).” Один з кандидатів, зазначав письменник, влаштував у Бержанові та його околиці ярмарок купівлі і продажу голосів, де його помічники навіть торгувалися з виборцями, даючи їм від 10 до 4 ринських за голос. Інший кандидат в Бережанському повіті обіцяв всім без винятку виборцям виплатити по 15 ринських у разі його обрання.
В багатьох містечках влада заарештовувала на час виборів найактивніших прихильників опозиційних кандидатів; під час самого голосування поліція не раз розганяла виборців або ж закривала дільниці, коли перевага в голосах ставала не на користь провладних кандидатів.
Але повернемось до Коломиї. „Gazeta Kolomyjska” за 1891 р. детально описує передвиборчі баталії між прихильниками різних кандидатів в посли до Ради держави, звідки дізнаємося, що непоодинокими були не лише бійки між чоловіками, траплялися й напади на жінок та дітей просто на вулицях. А одного дня група коломиян, що підтримували кандидата д-ра Блоха, обхляпала болотом греко-католицьку церкву і у відчинені двері храму кидала каміння.
Під час самих виборів, які тривали два дні - 4 і 5 березня - теж відбувались сутички в різних куточках міста, зокрема одного коломийського міщанина на прізвище Пшигродський було смертельно поранено.
Голосування відбувалось біля будівлі повітової ради, тому від самого ранку у дні виборів майже вся вулиця Франца Йосифа (тепер бульвар Лесі Українки), а також Коперника (тепер вул.Коновальця) були заповнені бажаючими віддати свій голос. І якщо першого дня, як зазначає часопис, натовп вів себе більш-менш спокійно, то вже наступного, коли деякі коломияни захотіли проголосувати вдруге, коли стало відомо про побиття та погрози, - „перед радою повітовою кипіло, як у горщику...”.
Не так легко було повертатись додому й після голосування, бо на коломийських вулицях могли підстерігати ватаги прихильників іншого кандидата і зненацька закидати камінням чи напасти з кийками.
Рада держави Австро-Угорської імперії була двопалатною: члени палати панів призначалися пожиттєво або отримували цю посаду в спадок; до палати послів згідно постанови від 2.04.1873 р. і 14.06.1896 р. від Галичини обиралося 78 депутатів з 5 курій.Виборче право мали повнолітні чоловіки, які сплачували податки встановленого розміру і постійно проживали на території краю.
В 1873-79 рр. послом до Віденського парламенту був о. Іван Наумович (26.01.18 26-16.08.1891), греко-католицький, потім православний священик, письменник, громадсько-політичний діяч, в 1861-66 рр. – посол до Галицького сейму від москвофілів.
Відомий громадсько-політичний діяч, греко-католицький священик о.Тит Войнаровський на поч. 1890-их рр. був віце-маршалком Коломийської повітової ради, а в 1907-11 рр. – послом до Віденського парламенту від Коломийської округи.
Великим авторитетом користувався адвокат, визначний політичний діяч, член УСРП д-р Лев Бачинський (14.07.1872-10.04.1930). Про це свідчить хоча б те, що він був обраний депутатом і до Віденського парламенту (1907 р.), і до польського сейму (1928-30 рр.), був також одним з лідерів ЗУНР.
Чимало фактів з його парламентської діяльності стали надбанням історії. Так, на засіданні парламенту наприкінці 1907 р. під час вибуху невдоволення серед радикальних послів несправедливими рішеннями проурядової коаліції Л. Бачинський кинув у міністра уламком дерева. Такого Віденський парламент ще не знав. Вдруге цей депутат викликав широкий резонанс своєю принциповістю і витривалістю в політичній дискусії 13-14 червня 1912 р., під час якої він 13 годин без перерви виголошував антиурядову опозиційну промову. Йшлося про те, щоб заблокувати величезний військовий бюджет, який уряд намагався затвердити у парламенті. “Багато здоров”я коштувала мені промова у військовій комісії під час дебатів над новим військовим законом, коли то я говорив цілу ніч …без перерви”, - згадував згодом український депутат-радикал.
Коломияни в період, коли територія Галичини належала до Австро-Угорщини, обирали своїх депутатів не лише до Віденського парламенту, а й до Галицького сейму, який утворено згідно краєвого статуту від 26 лютого 1861 р. До повноважень краєвого законодавчого органу входили справи культури, землеробства, лісництва, шкільництва і ін., а також бюджет краю. Всі рішення сейму потребували затвердження цісаря. 161 посол до сейму обирався спочатку від чотирьох, а з 1896 р. - від п”яти курій терміном на 6 років. Голова сейму (маршалок) призначався цісарем з-поміж послів. Сеймом обирався виконавчий краєвий орган – виділ, яким також керував маршалок.
Теодор Білоус (27.07.1827-15.02.1892), громадсько-політичний, освітній діяч, письменник у 1861-66 та 1871-76 рр. був послом до Галицького сейму. На цьому посту домігся відкриття майже 30 промислових шкіл в Галичині, зокрема гончарної школи в Коломиї. Про цю сферу його діяльності свідчить стаття в часописі “Русская Рада” (Коломия) за 17.05.1875 р., в якій є інформація про внесення Т. Білоусом відповідних пропозицій на одному з засідань сейму.
Інший депутат Галицького сейму від Коломийщини – граф Войцех Дідушицький (1848-1909), філософ, літератор, професор Львівського університету, знаний політик – був і послом до Віденського парламенту, міністром для Галичини в уряді Австро-Угорщини. У політичних і наукових колах знаний як дивак і жартівник. Для підлеглих був справжньою проблемою, бо не дотримувався розпорядку урядових годин, губив документи, непередбачуваною поведінкою нерідко наражав співробітників на гнів всьго уряду . Дозволяв собі відкрито зневажливо чи критично висловлюватися на адресу прем”єр-міністра, а навіть і найяснішого цісаря. Його дотепи і нецензурні розповіді впродовж багатьох років веселили, але і доставляли клопоту бюрократично-двірському світові Відня. На одному з засідань Ради держави, коли був присутній і уряд, загальну увагу привертав прем”єр-міністр Макс фон Бек, який час від часу зривався з крісла, червонів від гніву, розглядаючись довкола, і громив поглядом сусіда – міністра торгівлі і промислу. Після засідання Дідушицького, який сидів біля них, спитали , в чому справа. А він без тіні сорому відповів, що колов шпилькою прем”єра, а той думав, що це робить міністр торгівлі.
Знаний в Галичині адвокат, громадсько-політичний діяч д-р Кирило Трильовський, головною заслугою якого вважається заснування товариства “Січ” , двічі обирався до Віденського парламенту – в 1907 та 1911 рр., був також послом до Галицького сейму (1913р.).
Першим селянином, якого обрала Коломийщина до вищого державного органу влади став Павло Лаврук, член радикальної партії, набравши найбільше голосів –7628 – на виборах до Віденського парламенту в 1911 р. У 1913 р. Павло Лаврук став послом до Галицького сейму.
Депутатами Галицького сейму були також Теофіл Окуневський (7.12.1858-19.07.1937) та Станіслав Щепановський (12.12.1846-31.10.1900). Останній - промисловець, публіцист, політичний діяч - в 1886 р. обраний до Віденського парламенту, в 1889 р. – до сейму. Щепановський висунув програму економічного розвитку Галичини, запропонував економічні реформи. Д-р Теофіл Окуневський відомий, як визначний громадсько-політичний діяч, адвокат, посол до сейму від Коломийщини в 1889-1900 рр., депутат парламенту, обраний у 1897 та 1907 рр., був також членом президії ЗУНР. Цікаво, що як кандидат в посли до сейму їздив і ходив від села до села Коломийщини, Печеніжщини, Гвоздеччини, влаштовував віча, розповідаючи людям про їх права. До того часу цього не робив ніхто з посольських кандидатів. До епізодів його депутатської діяльності належить факт поєдинку (дуелі) на шаблях між ним та польським послом Розвадовським, якого Окуневський викликав за зневагу українського народу і вийшов переможцем. Тоді був звичай таким способом залагоджувати справи честі.
*Карикатура на розпорядження цісаря про розпуск (закриття) парламенту (палати послів), опублікована у львівському часописі „Народне слово” за 1 квітня 1911 р.,
