Мирослава Кочержук, науковий співробітник Музею історії міста Коломиї
До 140-річчя від дня народження Олени Кисілевської
Її жіноча доля
24 березня 1869 р. в с. Фольварки Бучацького повіту (тепер у складі м. Монастириськ) на Тернопільщині у родині священика о. Лева та Доміцелі Сіменовичів народилася донька Олена, якій судилося стати найяскравішою постаттю серед коломийського жіноцтва першої половини ХХ сторіччя, справжнім прикладом для наслідування не одному поколінню українок.
Літературна творчість, журналістика, видавнича справа, організація жіночого руху, робота в кооперативі „Сільський господар”, політична діяльність – важко собі навіть уявити, як у той надто повільний і розмірений, як нам тепер видається, час ця жінка встигала однаково плідно працювати у всіх цих напрямках. А ще ж були численні мандрівки різними куточками України і світу та й, зрештою, обов’язки матері та дружини.
А розпочалося все у 1884 р, коли після смерті батька Олена вступила на навчання до виділової школи в Станіславові. Тут вона опинилася у вирі прогресивних ідей передового українського жіноцтва, в який влилася з властивими їй сміливістю та рішучістю. Саме О.Кисілевська стала наймолодшою учасницею установчого з’їзду першого в Галичині Товариства Руських Жінок, заснованого Наталією Кобринською, що відбувся 7 жовтня 1884 р. Їй, 15-літній дівчині, потрібна була тоді неабияка відвага, бо, як згадувала потім, в певних колах побутувала думка про аморальність таких товариств і з’їздів, а „добрі” сусідки нашіптували Олениній матері, що таку „здеморалізовану панну” ніхто не візьме за дружину. Але, незважаючи на такі розмови, на підсміювання деяких чоловіків, почувалася гордою і щасливою: „Та це ж ми, жінки, зачинаємо нову добу”. І цій справі – організації жіночих товариств, боротьбі за права і можливості жінки, розкриттю її духовного світу і піднесенню ролі в суспільстві – вона присвятила все своє життя.
Наприкінці 19 ст. Олена Сіменович оселилася в Коломиї. Можливо, саме в нашому місті одружилася з Юліаном Кисілевським, тут народилися її діти. Чоловік був прихильником москвофільства і спочатку не схвалював захоплення своєї дружини громадською працею. Попри це, Олена брала участь в аматорських виставах, була солісткою „Коломийського Бояна” і однією з найдіяльніших членкинь „Жіночого Кружка” майже від його заснування у 1893 р. Проживаючи недовго перед 1 світовою війною у Львові, активно включалася в роботу „Жіночої Громади” й там.
В роки першої світової війни працювала в цензурному відділі разом із сотником УСС Іваном Коссаком та „Жіночому допомоговому комітеті для січових стрільців та інших вояків” при „Червоному хресті” у Відні. За сумлінну працю навіть отримала від австрійського уряду високу нагороду – Срібний хрест.
З 1919 р. Олена Кисілевська знову в Коломиї. Впродовж тривалого часу від 1923 р. до 1937 р. була організаційним референтом Союзу Українок (СУ) Галичини. Та, мабуть, не посада, а внутрішня потреба і щире вболівання за загальну справу заставляли її їздити від села до села, від містечка до містечка, спілкуватися з галичанками, бувати на численних зборах та з’їздах, промовляти, підтримувати, допомагати.
Цікавим фактом є те, що саме Олені Кисілевській належить ініціатива відзначення в Галичині Дня матері, який вперше відсвяткували 1929 р.
Брала вона активну участь і у підготовці Всеукраїнського жіночого конгресу, що відбувся з 23 по 27 червня 1934 р. у Станіславові і, без сумніву, сколихнув усю Галичину. „Мрія, сон, казка стали дійсністю, що перевищила всякі сподівання. Такого гармонійного, організованого, змістовного і поважного з’їзду давно вже не бачив український народ”, – згадувала Ірина Вільде. Олена Кисілевська, чия поява перед учасниками конгресу супроводжувалася гучними оплесками, у своїй зворушливій промові зокрема сказала: „Я одна з тих, що були на першім жіночім з’їзді тому 50 літ в Станіславові. Бачу тепер велике жниво з малого зерна, яке розсіялося по всій нашій землі. Ми боролися тоді за право жінки до науки, до праці, за кусень хліба. Тепер наші жінки мусять боротися за право до науки, праці та хліба для своїх дітей, за волю всего свого народу. Нехай же жиє українське жіноцтво, український нарід, наша Україна!”.
Цей конгрес дав новий поштовх до праці і О.Кисілевська розширила географію своїх поїздок, допомагаючи засновувати жіночі гуртки вже й поза межами Галичини, за що була обрана почесним членом Союзу Українок Волині, „Жіночої громади” на Буковині та ін.
1938 року, коли польський уряд тимчасово припинив діяльність СУ, найпередовіші представниці українського жіноцтва Галичини – Мілена Рудницька, Олена Кисілевська, Олена Шепарович, Костянтина Малицька – при співучасті інших створили суто політичне жіноче товариство під назвою „Дружина Княгині Ольги”, яке існувало до початку другої світової війни.
Плідно працювала О.Кисілевська в кооперативі „Сільський господар”, приділяючи велику увагу жіночому питанню і в господарській ділянці. У квітні 1937 р. на загальних зборах у Львові обрана головою Жіночих секцій кооперативу. Після того, як згідно рішення з’їзду Союзу Українок заборонялося поєднувати роботу в його управі та в керівництві „Сільського господаря”, обрала друге і вийшла з управи СУ. Але в якій би ділянці вона не працювала – в господарській чи організаторській – завжди особливо вболівала за сільську жінку, намагалася статтями, порадами та роботою в згаданих секціях полегшити її щоденну працю, відкрити перед нею ширші можливості. Як членкиня Союзу Українок Коломиї була однією з організаторів величного Свята селянки у липні 1936 р. Згодом у статті „Хто це наша селянка?” вона писала: „На цих святах бачимо ще давні забуті обряди, давні звичаї. Все це воскрешає давні часи в цілому блескоті своєї поваги й краси, наче виводить нашу скромну, тиху сільську жінку, дівчину з-під сільської стріхи на широкий світ...”
Про авторитет О.Кисілевської, велику любов і пошану до неї галичан свідчить те, що на виборах 1928р. вона, як представник Українського Народно-Демократичного Об’єднання, була обрана Станіславським воєводством до сенату Польщі. ЇЇ політична діяльність в якості сенаторки тривала до 1935 р. впродовж двох каденцій. Свідченням її відповідального ставлення до парламентських обов’язків є, наприклад, те, що вже через півроку після обрання вона провела низку віч, щоб відзвітувати про роботу української репрезентації в польському парламенті перед виборцями. За допомогою статті „З вічевої і організаційної праці сенаторки О.Кисілевської” у львівській газеті „Свобода” від 23 вересня 1928 р. можемо відтворити перебіг її поїздок і зустрічей в той час: 22 серпня – віче під відкритим небом у Печеніжині, що зібрало 1000 селян; 28 серпня – с. Акришори та с. Космач Печеніжинського повіту; 2 вересня –м. Сянок та с. Трепче Сяноцького повіту; 9 вересня – с. Зашків Львівського повіту. І все це зразу ж після повернення з Волині, де відвідала Луцьк, Рівне, Ковель, а також Сарни на Поліссі, виступаючи на вічах зокрема і на тему організації українського жіноцтва. Варто відзначити і блискучий ораторський талант О.Кисілевської, завдяки чому все те, про що вона говорила, завжди зацікавлювало і знаходило відгук у слухачів.
Події другої світової війни змусили Кисілевську виїхати до Польщі, потім були табори для переселених осіб Травмштайн і Діллінген в Німеччині, а 1948 р. вона оселилася в Оттаві (Канада). І там, на еміграції, не полишила своєї організаторської праці в жіночому русі, ставши ініціатором заснування цього ж таки 1948 р. Світової Федерації українських жіночих організацій (СФУЖО), яку очолювала відтоді і до кінця життя.
Перші спроби видавничої діяльності О.Кисілевської відносяться до початку ХХ століття, коли разом з В.Бачинським ініціювала видання безплатного додатку „Жіноче діло” до львівської газети „Діло”. Але для багатьох її ім’я асоціюється з популярним не лише в Галичині, а й серед українців всього світу часописом „Жіноча доля”. Цей спочатку місячник, а згодом двотижневик для українського жіноцтва, що виходив у Коломиї в 1925-39 рр., можна вважати найбільшим досягненням О.Кисілевської і справжньою гордістю нашого міста.
Окрім різноманітної цікавої та пізнавальної інформації, часопис друкував і практичні поради з кулінарії, хатнього господарства, рукоділля, догляду та виховання дітей, медицини, тощо. Тут також вміщувалися і конкретні рекомендації та оголошення для членів жіночого товариства. Незважаючи на те, що майже одночасно у Львові почав виходити місячник для жінок „Нова хата”, а від 1935 р. ще й орган Союзу Українок журнал „Жінка”, коломийський жіночий часопис залишався поза конкуренцією завдяки О.Кисілевській, яка обрала для нього особливий популярний стиль, а також чудово знала потреби і проблеми української жінки. Від 1932 р. вона почала видавати ще й додаток для сільського жіноцтва „Жіноча воля”, а з 1934 – „Світ молоді”, який теж спочатку був додатком, а з 1935 став окремим періодичним виданням.
Величезний успіх всім трьом часописам забезпечили ще й талановиті працівники та дописувачі – Марія Ставнича, Олена Витвицька, Марія Кічура, Настя Микитчук, Ірина Вільде, Іван Зубенко, Ольга Дучимінська, Уляна Кравченко, д-р Володимир Ганківський та ін., яких редакторка згуртувала і залучила до праці.
При видавництві друкувались і книги, а також календарі-альманахи під такою ж назвою – „Жіноча доля”. Цікаво, що голова Союзу Українок Галичини Мілена Рудницька в 1935-36 рр. пропонувала Олені Кисілевській перенести коломийське видавництво до Львова, мотивуючи це тим, що товариство потребує власної газетки для зв’язку з усіма філіями і кружками, а „Жінка” не є такою популярною і не передплачується так масово. Інша причина полягала в коштах, які в більшому обсязі отримувала від жертводавців саме „Жіноча доля”. М.Рудницька в одному з своїх виступів зазначала: „Маємо тепер два осередки, а саме: Львів і Коломия. І цей другий осередок притягує усю жертвенність нашої заморської еміграції... До станиславівського Конгресу ми діставали гроші, а тепер їх висилається до Коломиї...”. Така ситуація, звичайно, не влаштовувала, М.Рудницьку, вона хотіла б зосередити все у Львові, але О.Кисілевська на це не погодилася і найпопулярніший жіночий часопис таки залишився в Коломиї.
Спектр літературної творчості Олени Кисілевської доволі широкий. Як письменниця вперше заявила про себе у 1903 р., коли її оповідання „Лікарка”, „В почтовім бюрі”, „Каліка, „Огонь” під заголовком „Із нарисів Калини” опублікував у „Літературно-науковому віснику” Іван Франко. Драматичні епізоди з життя галичан, змальовані у цих оповіданнях, уже тоді засвідчили неабиякий літературний хист авторки, що відзначав і сам Каменяр.
Свої наступні твори „Море” (1906), „Нові чобітки” (1908), „Іваниха розповідає” (1911), „В горах” (1913), „Покутське село”, „Осінньою порою”, „Гей, там, у зелених верхах” (1924) та ін. письменниця публікує як у „Літературно-науковому віснику”, так і в інших галицьких часописах під псевдонімами Калина, Незнана, О.К., О.Г., Ол. Га., Олена Галичанка. 1925 р. у Львові видано книгу О.Кисілевської „До комор Довбуша”, куди увійшло „Кілька оповідань діда Івана”, створених на основі розповідей про Довбуша та його опришків гуцула Івана Петюка з с. Річки Косівського р-ну, де полюбляла щоліта відпочивати. Записувала також народні казки, пісні, звичаї, частина яких опублікована в праці В.Гнатюка „Похоронні звичаї й обряди в с. Товмачику Коломийського повіту”, решта ж зберігається у вигляді рукописів. Уже в Канаді опублікувала оповідання-зарисовки „Весна”, „Літо”, „Осінь”, „Зима”, низку споминів про видатних діячів української культури, з якими була особисто знайома, – Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Олену Телігу, Уляну Кравченко, Андрія Чайковського та ін.
Олена Кисілевська була ще й завзятою мандрівницею. Мабуть, рівних їй у цьому не було в цілій Коломиї, а може й Галичині. Важко повірити, але ця жінка об’їздила не лише українські землі, приналежні тоді до різних держав, а й багато країн Африки, Америки, Азії та всі країни Європи! Своїми враженнями від побаченого щиро ділилася з іншими. „Полісся”, „Листи з-над Чорного моря”, „ Лемківщина”, „З моєї гостини на Буковині”, „Вражіння з Підкарпаття”, „В гостині в амазонок”, „З подорожі по Швайцарії”, „Вражіння з Монака”, „Подорож до Африки”– ось далеко не повний перелік документальних розповідей, які публікувала письменниця в періодичних виданнях під рубрикою „З моїх мандрівок”. Деякі нариси з подорожей видала окремими книгами: „Враження з дороги” (Львів, 1910 р.), „Швайцарія” (Коломия, 1933 р.), „По рідному краю. Полісся” (Коломия, 1936 р.) та ін. Описи різних країн та народів, їх звичаїв стали своєрідними вікнами у світ, які вона відчиняла для тисяч українців. Але з найбільшим захопленням і правдивою любов’ю змальовувала письменниця українські землі та їх мешканців. „У збірнику „По рідному краю”, написаному, як і все, що вийшло з-під пера Олени Кисілевської, легкою, чарівною і такою привабливою українською мовою, читачі знайдуть справжні перлини творчості авторки, осяяні сліпучим промінням невмирущої любові до всього прекрасного, що тільки має в собі та частина землі, якій на ім’я Україна”, – зазначено у передмові до канадського видання 1955 р.
Важливим напрямком діяльності О.Кисілевської були її численні статті та публіцистичні нариси, тематика яких спрямована здебільшого на проблеми, пов’язані з заснуванням та діяльністю жіночих товариств, питання виховання, самоосвіти, піднесення свідомості, а також ведення господарства в селах. Назви хоча б деяких з них дають уявлення не лише про те, що саме писала Кисілевська, а й наскільки актуальними і потрібними вони були в той час: „Жіночим гурткам під увагу”, „Важна справа, яка лежить в руках нашого жіноцтва”, „Користаймо з наших жіночих товариств”, „А нумо, дівчата, жінки, до науки”, „Що маємо робити зимовими вечорами”, „Поширюймо гарний звичай”, „Не виховуймо боягузів”, „Пам’ятай про свій обов’язок, українська жінко!”, „Завдання сільських господинь під цю пору” та ін. Публікувалися ці статті в часописах „Діло”, „Наша Бесіда”, „Світ”, „Ілюстрована Україна”, „Молода Україна”, „Український голос” , „Нова хата”, „Сільський господар”, але найчастіше, звичайно, в коломийській „Жіночій долі”. Деякі праці, зокрема „Самоосвіта” та „Як вести працю в жіночих гуртках”, вийшли окремими виданнями в Коломиї. Проживаючи в Канаді теж друкувала свої статті, зокрема у „Канадійському фермері”.
Перед смертю, а померла Олена Кисілевська 29 березня 1956 р. в Оттаві, надиктувала синові своє останнє послання, в якому крім звернення до рідних, є й такі слова: „ Коли будете читати цього листа, я вже буду в далекій дорозі... Пращаюсь з тобою, роде наш розкинений по всьому світі... Пращаюсь і з вами я, що на рідних землях осталися страдальні. Хай потіхою вам буде, що кожне страдання свій рівень має. Всьому громадянству, зокрема організованому жіноцтву, з якими я тільки літ працювала, шлю свій привіт і пригадую так, як у своїх листах все пригадувала, що загальне добро треба ставити понад особисті справи. Хай не буде між вами незгоди, сварів, особистих ураз, бо це наче боляк знесилює організм. ...Оставайтесь здорові та згадуйте часом ту, що все життя про вас думала”.
Попри свою неймовірну зайнятість та безмежну відданість громадській праці, про що свідчать і ці її прощальні слова, Кисілевська, звичайно, опікувалася й родиною. Її чоловік багато років працював у Коломиї поштовим урядником, помер 1928 р. Діти отримали належне виховання і хорошу освіту. Син Володимир брав участь у першій світовій війні та визвольних змаганнях 1918-19 рр., згодом навчався у Віденському, Торонтському та Лондонському університетах, успішно займався журналістикою, науковою роботою в різних країнах, а завершив кар’єру надзвичайним професором Оттавського університету. Донька Ганна закінчила Торгівельну школу у Відні, згодом одружилася з Володимиром Ганківським, який невдовзі став одним з найавторитетніших у Коломиї лікарів. У 1930-их рр. допомагала матері у редагуванні „Жіночої долі” та „Жіночої волі”, була членкинею коломийських товариств „Сокіл” та Союз Українок. На еміграції очолювала жіночий відділ Комітету українців Канади та фінансову Комісію СФУЖО, брала участь в роботі Ліги українських католицьких жінок Канади. Від своєї славетної матері успадкувала не лише потяг до суспільної праці, а й відвагу. Про це свідчить той факт, що вона – перша в Коломиї жінка, яка опанувала автомобіль та навіть відвозила свого чоловіка до хворих по селах Коломийщини. Але й донька з сім’єю покинула наше місто 1944 р.
А в Коломиї залишились лише книги Олени Кисілевської, часописи „Жіноча доля” з її статтями, а ще старі фотокартки. На них ця особлива жінка, яку неможливо не впізнати чи сплутати з кимсь іншим, і сьогодні дивиться на нас мудрим і...оцінюючим поглядом з-за круглих окулярів.
