Михайло Арсак, директор Музею історії міста Коломиї, член Національної Спілки Журналістів України
Дві п”ятірки Василя Рябого
Сьомого грудня 2009 року Василеві Рябому 55 років. Це понеділок. Можна святкувати цілий тиждень. Святкуймо. Для кого Василь Рябий - це свято. З понеділка запитую Василя: а ким би він став, якби не став поетом?
- Якби я не став поетом? Був би сіреньким журналістом. В той час, та і не тільки, чиновники пригнічували яскравість особистості, а самі і понині залишись хлопчиками-мізинчиками, колгоспів немає, а вони тримаються рівня бригадирів. Літераторів ніхто ніколи не любив, починаючи з царя. Вважали, що вони прибацані. А я думаю навпаки.
- Певно тому у Вас і “навпаки” має свій зміст і свою філософію.
Знаєте у Бориса Олійника є такі рядки “я від коріння, я із первовіку діла мої буденні і великі відкриті перед людством як сльоза”. Тієї філософії Василь Рябий набрався ще змалечку, на горі Корнів за Прутом, коли збирав черепки і кремінці. Повна бочка назбиралася. Може і більше було б та і тут все навпаки. Коли ніс додому впав у окіп, порозсипав. А пішов до війська, то мама не вберегла від інквізиції і філософія з гори Корнів лягла у фундамент паркана.
Василь Рябий каже, що якби не став Василем Рябим, то ліпив би рябі горшки. З равликами, метеликами, ключами і дримбами. До чого на горшках ключі і дримби? А щоб як кажуть ключі на щастя, а дримба - щоб горнець бринів від задоволення, що його виліпила рука майстра.
Рука майстра відчувається у всіх його більше тридцяти книжках-горщиках повних філософії життя. А ну чи знайдете в них щось недописане, недоверстане, недодумане. Тут “невпинна ріка думок”, тут “ростуть шелестять колоски”.
“Кожен їде і кожен іде,
і стоїть, і чекає скорботно,
а сигнал світлофора навпроти
каламутним промінням цвіте.”
І так уже 55 років. Хто не заглядав у його паспорт (а там він записаний, що народився 1 січня) і зрідка не заглядає в його книжки, тому важко зрозуміти, при зустрічі в парку чи на бульварі Лесі Українки, його інтонацію, його тембр. Він не говорить про дороги і сміття, він не бачить у старому каштані небезпеки бути вдареним у вітряну днину гілячкою. Дримба його душі виводить мелодію іншу... У каштана не підростають молоді деревця, люди забувають, що смітники мають своє призначення, а дороги ведуть кудись. А те кудись не завжди буває гладким без вибоїн і болота. Та все це тому, що в Коломиї немає літературно-мистецького журналу. Гроші! Гроші? Гроші як ті камінці і черепки з Корнева домашні “інквізитори” вклали в фундаменти парканів. І відгородились від поетів. Нема слів.
