Михайло Арсак,
директор Музею історії міста Коломиї, член НСЖУ.
Правда Перемоги і про переможців
На превеликий жаль «Книги почесних громадян міста Коломиї» радянського періоду в фондах Музею історії міста Коломиї немає. Є «Книги пошани» кількох підприємств, недавно один підприємець передав книгу в якій записано кращих кульпрацівників району (викинув хтось на смітник, але історія розпорядилась по-іншому). Дуже вже у нас багато тих, хто хотів би викинути на смітник цілу епоху в історії мого міста. Не вийде «панове»!
У 1965 році звання Почесного громадянина міста Коломиї присвоєно 5 громадянам: 4 з них визволяли місто в 1944 році, 1 уродженець Коломиї.
З огляду на відзначення 65-річчя Перемоги публікація витягу з рішення Коломийського міськвиконкому від 28 квітня 1965 року № 173 «Про відзначення 20-річчя Перемоги Радянського Союзу над гітлерівською Німеччиною» нагадає коломиянам і про цю сторінку в історії міста.
Звання Почесного громадянина міста Коломиї присвоєно:
Герою Радянського Союзу генерал-майору Бочковському Володимиру Олександровичу і Герою Радянського Союзу рядовому Майборському Володимиру Петровичу, Герою Радянського Союзу молодшому лейтенанту Ігнатьєву Андрію Миколайовичу і Герою Радянського Союзу Землянову Андрію Єгоровичу та уродженцеві міста Коломиї генерал-майору Білоскурському Михайлу Олексійовичу.
У фондах Музею історії міста Коломиї зберігаються матеріали про цих учасників боїв за Коломию. Доля кожного з них це вже історія. Вона писалась не тільки радістю дитинства і перемоги. Вона писалась кров’ю серця матерів і кров’ю на полях битв з нацизмом. До пам’ятників їх однополчан в радянський період покладали вінки і квіти, але не заплювали свічку та не відправляли панахиди, сьогодні про них не пишуть в газетах і не розказують школярам. Але існує таке поняття як історична пам’ять. Гірка і трагічна.
Нелегко склалася солдатська доля подолянина Майборського, який народився в с.Зіньки Білогірського району.
Влітку 1941 року вантажник Херсонського морського порту Володимир Майборський став солдатом. Під Миколаєвом він із «сорокап'ятки» бив прямою наводкою по фашистських танках. Під Севастополем - вже в морській піхоті - був тричі поранений. Коли з міста пішли останні кораблі, спробував пробитися в гори, але поранений, втративши свідомість, потрапив у полон.
У Польщі, ще не оговтавшись від ран, утік з табору. Його підібрала польська родина. Стара жінка промила рани, перев'язала ... І пішов Володимир на схід, назустріч наступаючим радянським частинам ...
І знову - рідна, бойова фронтова сім'я, знайома команда:
- Вперед, хлопці! За Батьківщину!
У 1944 році важкі бої розгорілися в передгір'ях Карпат біля міста Коломиї. Тут 7-й стрілецький полк 24-ї стрілецької дивізії Бердичівської зав'язав бій з противником.
21 червня під час розвідки боєм біля села Погар Майборський з групою бійців під сильним вогнем противника зробив проходи у мінному полі і дротяних загородах, потім першим увірвався у ворожу траншею і гранатами знищив до двох десятків солдатів.
Потрібно було взяти «язика», і Володимир пробрався в глиб ворожої оборони, розвідав додаткові вогневі позиції і взяв у полон фашиста. А коли він повертався в розташування своєї роти, несподівано наскочив на групу гітлерівців. Їх було 13. Володимир не розгубився, прийняв нерівний бій, дев'ять фашистів знищив з автомата, решта розбіглися. Наприкінці дня, вже будучи пораненим, він провів роту через пророблені в мінному полі проходи і тільки після цього попрямував до медсанбату.
Через пів місяця Володимир повернувся на передову.
13 липня 1944 перша рота наступала на село Черемхів. Просуванню її заважали ворожий дзот, щільний кулеметний вогонь і мінне поле. Йшов важкий бій.
Через багато років, згадуючи про нього, Володимир Петрович розповідав:
- Командир роти Осмольскій наказав мені очолити групу розвідників-саперів, розміновувати проходи і почати атаку. Проходи ми виконали, а коли піднялися в атаку - озвався дзот. Поповз я по-пластунськи, дістався благополучно. Бачу три амбразури. Кинув гранату в одну. Тут мене і полоснуло по ногах. Упав. Дивлюся, зовсім поруч стовол кулемета повільно рухається від моїх ніг до голови. Зараз, думаю, вдарить. Я підвівся і впав на стовол. А далі не пам'ятаю ... А далі була стрімка атака першої роти. Подвиг товариша надихнув бійців на прорив ворожої лінії оборони.
У частині вважали, що Майборський загинув. Але Володимир залишився живий. Санітари виявили в ньому ознаки життя і відправили у польовий госпіталь. Там він прийшов до тями. Лікувався довгих дев'ять місяців і не знав, що в кінці того дня, коли його важко поранило, в батальйоні був мітинг і друзі присягнулися ворогам помститися за його смерть. Командування представило його до присвоєння звання Героя Радянського Союзу.
Повернувшись у рідне село Володимир Петрович з листа командира полку рідним дізнався про високу нагороду Батьківщини.
У післявоєнні роки Володимир Петрович працював у колгоспі, був головою сільської Ради.
Мав персональну пенсію. Як Почесний громадянин Коломиї приїздив у місто, відвідував місця пов'язані з тим пам'ятним боєм…
Як відомо, понад 250 радянських воїнів зробили такий самий подвиг, як Олександр Матросов, але тільки троє з них не загинули. Один - вихованець херсонської комсомольської організації Володимир Петрович Майборський.
