Мирослава Кочержук,
науковий співробітник Музею історії міста Коломиї
Заслужений вчитель Юліан Ковалів
Народився 13 лютого 1890 у Бориславі в родині відомого українського письменника та директора школи Степана Коваліва і француженки Анни Гаймерле фон Лесток.
Літературна праця батька та коло знайомих і друзів, з якими він часто спілкувався, не могли не мати впливу на формування світогляду і характеру Юліана. Цікавий факт: Степан Ковалів товаришував з Іваном Франком, який неодноразово приїжджав до нього в Борислав. Саме на основі розповідей Степана про реальні події та реальних осіб на нафтових копальнях написав Каменяр свій твір „Борислав сміється”.
Зростаючи в такій сім’ї, звичайно ж, тягнувся до знань. Тож навчався спочатку в місцевій школі, згодом в гімназіях Дрогобича, Тарнова, а вищу освіту осягав на філософському факультеті Віденського університету.
В складі австрійської армії Юліан брав участь у Першій світовій війні і навіть за особливі заслуги та відвагу отримав від командування нагороду, яку до сьогодні, як дорогу реліквію, зберігає його наймолодша донька Ірина.
У 1918 р. одружився з учителькою Ольгою Внентшак, яку після закінчення семінара направили в Борислав на роботу. Свою любов і особливе, ніжне ставлення один до одного це подружжя зберігало все життя. Навіть через багато років коломияни говорили, що такої закоханої пари в місті більше не було.
А до Коломиї сім’я уже з двома дітьми Богдаром та Вірою перебралася у 1920 р. Завдяки допомозі директора П. Мостовича Ковалів почав викладати в українській державній гімназії, одночасно вчив німецьку та польську (!) мови в польській жіночій гімназії СС Уршулянок. Став одним з тих професорів, які, працюючи тут впродовж тривалого часу, складали своєрідний кістяк вчительського колективу. Гімназисти дали йому прізвисько „Юлько”. Як згадував його колишній учень Василь Верига, був він дуже делікатною людиною, але робив враження мрійника й інколи під час уроку замислювався над чимось своїм і не завжди чув відповідь учня. Так було, коли він викликав розповісти напам’ять вірш Шіллера учня Ліщука, який вивчив лише перші дві строфи. Та тільки він почав декламувати, Ковалів, як зазвичай, замріяно відвернувся до вікна. Тоді Ліщук, проказавши все, що знав, не зупинився, а почав ще й „Отче наш”. Коли в цілковитій тиші класу, який затамував подих і ледь придушував сміх, закінчив говорити, професор спокійно перепитав, чи скінчив, і поставив оцінку „добре”. Ще один учень Ю. Коваліва Володимир Повх згадував про нього так: „Добра, душевна людина, з м’яким характером, і зовсім не належав до тих „зубрів”, яких боялась гімназійна братія... В гімназії була така думка, що тим, кого навчав німецької Ковалів, буде легше жити, ніж тим, у кого викладав професор Левицький... Ми любили свого „бельфера” німецької. Коли питав учня, трохи допомагав, і я не пам’ятаю за всі часи, щоб хтось в нього заробив „цваєр”. Коли йшло до цього, він, наш добрий Юлько, переходив на якісь інші запитання або просто казав: „Сідай, буду ще раз питати”.
Юліан Ковалів щиро допомагав гімназистам у їх починаннях, зокрема був опікуном та відповідальним редактором учнівського журналу „Плай”.
Можливо, Ю.Ковалів не відзначався особливою активністю у громадському житті, зате був релігійною людиною і у 1930-х рр. неодноразово обирався секретарем управи Братства Св. Архистратига Михаїла.
Після реорганізації освіти за радянським зразком у 1939 р. залишився викладати в СШ №1 – навчав російської мови. У 1941 р. продовжив працю у відновленій гімназії, але в 1942 р. обставини склалися так, що змушений був покинути Коломию – переїхав до Березова, де вчителював у місцевій школі. Мешкав з сім’єю у сільського пароха, де знайшла на той час притулок і дружина командира УПА-Південь Омеляна Грабця Галина з дітьми. Після війни працював у музеї народного мистецтва Гуцульщини, був директором вечірньої школи та завідувачем міськвно. 1953 р. Юліану Коваліву присвоєно звання заслуженого вчителя школи Української РСР. Стопами батька пішла Донька Ірина– стала педагогом і багато років пропрацювала у СШ №5.
Він уник арешту і переслідування з боку радянської влади, як і багато інших коломийських інтелігентів, але його життя зовсім не можна назвати безхмарним: пережив з дружиною велику трагедію – одинадцятирічною покинула цей світ донечка Віра, а наприкінці Другої світової загинули десь на території Польщі два його сини, бійці Червоної армії Любомир та Богдар. Вийшовши на пенсію, Ковалів довго хворів – 7 років був прикутий до ліжка. Помер у 1958 році.
Це був правді заслужений вчитель, який заслужив це звання і в спогадах учнів.
