Мирослава Кочержук,
науковий співробітник Музею історії міста Коломиї
Викладач, краєзнавець, музеєзнавець Іван-Юліан Шпитковський
Лише два роки викладав у Коломийській гімназії, але й за цей короткий час зумів завоювати любов і повагу учнів, свідченням чого є спогади Ярослава Зубаля: „З професорів найбільше мені подобався проф. І. Шпитковський, що відносився до учнів, як добрий батько до дітей, завжди усміхнений, а мене то він називав „маленьочким”. Учив він історії України-Руси”.
Народився І. Шпитковський 17 травня 1880 у с. Джурині тепер Чортківського р-ну на Тернопіллі в учительській родині. Був найстаршим із п’яти дітей. Незважаючи на те, що у десятирічному віці втратив батька, зміг після початкової сільської школи здобути ще гімназійну освіту в Бучачі та Бережанах і вищу в 1903 – 09 рр. на філософському факультеті Львівського університету. До 1913р. І. Шпитковський продовжував студіювати в цьому ж університеті ще й юриспруденцію. Його викадачами були К. Студинський, Л. Фінкль, Т. Мишковський та інші визначні науковці того часу.
Особливий вплив на формування світогляду, становлення І. Шпитковського як історика, на його наукові методи й зацікавлення мав Михайло Грушевський. Співпраця з вчителем стала для молодого Івана визначальною – саме Михайло Грушевський залучив його до рецензування праць різних авторів, підштовхнув до публікацій власних наукових досліджень, дав завдання працювати над темами Гайдамаччини та Коліївщини, і, зрештою, ввів його в НТШ.
Ще в студентські роки І. Шпитковський відвідував бібліотеку Товариства, спілкувався з його чільними особами, зокрема І. Франком та В. Гнатюком. За сприяння виділу НТШ і того ж таки М. Грушевського отримав стипендію для археографічних досліджень в архівах Росії, а також в м. Кракові. 1907 р. став членом Археографічної комісії Товариства.
До Першої світової війни Іван Шпитковський викладав історію спочатку в Львівській німецькій гімназії (1909 – 10 рр.), потім – у польській і українській державних гімназіях у Перемишлі, а 13 липня 1912 р. переведений до Коломиї.
Тут займався не лише педагогічною працею – викладав історію, а й був одним із засновників (разом з Дмитром Николишином) науково-популярного видавництва „Загальна книгозбірня”. Можливо, затримався б у Коломийській державній гімназії з українською мовою викладаня надовше, якби не війна.
Наприкінці серпня 1914 р. І. Шпитковський був покликаний до війська й до березня 1918 р. воював у складі австрійської армії. Потім були служба в рядах УГА, „чотирикутник смерті”, більшовицький полон і загроза розстрілу.
В повоєнні роки зазнав переслідувань з боку польських властей перш за все через те, що боровся за українську державу, а також за свої наукові праці про гайдамаків та активну громадську діяльність щодо творення українських інституцій, зокрема музеїв та бібліотек. Тому викладача Шпитковського дуже часто переводили з міста в місто, з одного навчального закладу в інший. Таким чином, він вчителював у дванадцяти місцевостях, зокрема Бучачі, Бережанах, Тарнобжеґу, Львові (1923 – 24 рр.) Найдовше пропрацював у Перемишлі – від 1925 р. до 1945 р. – спочатку в гімназії, згодом у 1932 р. переведений в польську народну школу ім. Т. Чацького, а через чотири роки – в українську школу ім. М. Шашкевича.
Незважаючи на ставлення влади, ефективно працював весь цей час як педагог, науковець, займався й багатьма іншими справами. За „хист до наукової праці, а також його заслуги для української культури“ 17 лютого 1930 р. І. Шпитковський був обраний дійсним членом НТШ, 1934 р. отримав ступінь доктора філософії, а 1936 р. став членом Богословського наукового товариства у Львові. В радянський час (1940 – 41 рр.) був викладачем середньої школи №2, а від 1943 р. до 1945 р. – Торгівельної та Хімічної шкіл і приватної жіночої гімназії з українською мовою навчання в Перемишлі. Після Другої світової війни працював старшим бібліотекарем (пізніше бібліографом) у відділі рукописів Львівського філіалу бібліотеки АН УРСР, за сумісництвом викладав історію середніх віків у Львівському університеті. У 1949 – 60 рр. завідував Сфрагістично-нумізматичним музеєм університету.
Початки наукової діяльності І. Шпитковського відносяться ще до його студентських років, коли у 1905 р., будучи другокурсником, взявся за написання рецензій, що публікувалися в „Записках НТШ”. Серед них аналіз праці Є. Сіцинського „Материалы для истории цехов на Подолии”, рецензії на „Kodeks dyplomatyczny Malopolski”, працю С. Іваницького „Переяславский епископ Гервасий Линцевский и начало возсоединения униатов в западной или польской Украине” та багато інших.
У 1908 р. Шпитковський почав публікувати власні матеріали та дослідження, зокрема опис рукопису твору архиприсвітера греко-католицького капітулу в Луцьку Теодора Бродовича під назвою „Widok przemocy na slaba niewinnosc […] roku 1789”, а також три виявлені й опрацьовані ним мемуари з історії Коліївщини – „Мемуар ржищівського тринітарія про Коліївщину”, “Мемуар Домініка Завроцького про Коліївщину”, „Мемуар Ігнатія Филиповича”, надруковані також в „Записках НТШ”. Досі неопублікованими залишилися його праці „Критично-аналітичне дослідження, що відноситься до періоду Коліївщини” та „Листи гайдамацьких ватажків до командирів польських загонів”, а розвідка „Гайдамаки” Т.Шевченка як пам’ятка до Коліївщини” була поміщена в книзі „Пам’яті Т.Шевченка”, виданій у Києві 1915 р. Слід зазначити, що роком раніше Шпитковський опублікував поему з власними передмовою та коментарем у „Загальній книгозбірні” в Коломиї. Деякі матеріали з даної теми з’явилися в друку в останні роки життя ученого та після його смерті. Писав також огляди різних періодичних видань.
Досліджуючи рукописні документи ХVIII-го та давніших століть, Шпитковський став добрим, а в 1950-х рр. єдиним у Львові спеціалістом з палеографії, сфрагістики, хронології та геральдики, яка була його особливим захопленням. Найвагоміша його праця з цього напрямку – „Рід і герб Шептицьких”, опублікована в журналі „Богословіє” у 1933 – 37 рр., а також окремим виданням у двох частинах (1936 р., 1939 р.). Уже в повоєнні роки неодноразово виступав з публічними лекціями на теми своїх наукових зацікавлень.
Ще однією важливою ділянкою діяльності Івана Шпитковського була бібліотечна справа. В 1906 – 08 рр. він обраний заступником директора бібліотеки НТШ. Згодом в усіх містах, де працював вчителем, зокрема і в Коломиї, робив все можливе для створення міських та шкільних бібліотек. Найбільшим його досягненням у цьому була бібліотека ім. Петра Могили в Перемишлі, для якої він навіть написав статут та правила користування книгами. Займався бібліотечною справою і в повоєнні роки у Львові. І. Шпитковський був надзвичайно працьовитою („коли не працюю – не живу”), багатогранною, талановитою людиною. Знав багато мов: старогрецьку, латинську, староєврейську, чимало сучасних європейських. Вже в досить поважному віці взявся за вивчення ще й турецької.
Велику роль відіграв І. Шпитковський у розвитку краєзнавства та музейництва в Галичині. Ще з молодих років захоплювався вивченням і записуванням зразків усної народної творчості у всіх тих місцевостях, де доводилося вчителювати.
Під час праці в Коломиї почав колекціонувати давні книги, ікони, предмети побуту, археологічні знахідки і, як стверджує Олег Купчинський, разом з іншими суспільними діячами, об’єднавши колекції, створив Покутсько-гуцульський музей. Був одним з ініціаторів заснування музею в Бережанах, організатором ІІ – V з’їздів українських музейників, членом державної „Спілки польських музеїв” (в 1934 – 39 рр.). Та найвагоміший його здобуток в цій сфері – це створення музею „Стривігор” у Перемишлі, заснованого 1930 р, а відкритого 1935 р. Сам І. Шпитковський був і багатолітнім охоронцем фондів, і керівником музею, колекція якого налічувала близько 2500 одиниць. На превеликий жаль, влітку 1945 р. музей за одну ніч було розібрано й знищено невідомими особами, всі експонати зникли. Для І. Шпитковського це було неабияким ударом. Цілком закономірно, що завершив він свій трудовий шлях, як вже згадано вище, саме в музеї Львівського університету, де якоюсь мірою поєдналися всі його захоплення.
Закінчив свій багатий на таланти і життєві мандри шлях 9 лютого 1969 року.
